tagi — Katya Libkind   

Katya Libkind Zamiast manifestu*

Zamiast manifestu*
*W trakcie pracy nad tym tekstem manifest artystki przybrał nieoczekiwaną formę i stał się dziełem sztuki – scenariuszem filmu lub spektaklu teatralnego, a może opisem własnego marzenia sennego, wykraczającego poza granice tego archiwum. Autorka spotkała się w nim z ukraińskimi artystkami Adą Rybachuk, Vladą Ralko, Oksaną Kazminą, Valentyną Petrovą, Olhą Marusyn, Katyą Buchatską, Yevhenią Belorusets, Dashą Kuzmych, Ksenią Hnylytską, Aliną Yakubenko oraz Olhą Kozyurą. Planowała oprzeć swój tekst na dialogu z ich myślami, które wywarły na niej ogromne wrażenie.

 

Teksty nieustannie domagają się pewnego uznania. Próżnego, neurotycznego uznania.
Tekst musi opierać się o krawędź jakiejś dziury lub przylecieć na bombie; nie jest w stanie stać samodzielnie. Jednocześnie chce natychmiast pokonać dziurę, przejść przez nią lub ją wywrócić, zatrzymać bombę, skierować ją na siebie.
Tekst wymaga kary.
Tekst chce mnie wychłostać na twoich oczach z dźwiękiem, który utkwi ci w klatce piersiowej.
Najbardziej obrzydza mnie to, że obecnie nienawidzę siebie tak samo jak w styczniu. Postanowiłam, że teraz moja nienawiść do siebie będzie radykalna, ale ona wciąż jest tak samo żałosna.
Teraz ten pokój będzie mną rzygał.
(Z notatki, 25 kwietnia 2022 r. Tłumaczenie z rosyjskiego, opublikowane bez zmian).

 

Chciałabym opowiedzieć o swojej praktyce z ciała brudnego, wściekłego psa, który komunikuje warczeniem i wydzielinami. Na co dzień jestem wobec wszystkich nader grzeczna, ale marzę o tym, żeby swoją twórczością bodaj kogoś urazić, obszczekać, obszczać. Na razie to tylko marzenia, bo do tej pory udało mi się obszczać jedynie siebie, zresztą w taki sposób, żeby nie widzieli ci, którzy mogliby się tym oburzyć lub przynajmniej podniecić.

Myśl pojawia się jako spór pomiędzy narządami wewnętrznymi i składa się z wielu głosów i ruchów. Aby wydobyć ją do tekstu, muszę przejąć kontrolę nad tymi głosami, nadać im imiona i przypisać miejsce.

 

Osoby:

krew – buntownik, porusza przestrzenią
tłuszcz – opływa, uspokaja
ręce – próbuje zobaczyć szerszą perspektywę, odpowiedzialna
pies – wącha
skóra – odpowiedzialna za uczucia
księżniczka – ma niepowstrzymane pragnienie
suka – suka
gówno – zamienia wszystko w gówno

Akcja czasami toczy się jakby w brzuchu; z zewnątrz słychać wibracje i głosy.

 

 

TROP 1

ręce: Na kogo jeszcze czekamy? (poruszają się w powietrzu, nie zauważając, jak próbują chwycić to, o czym mowa).

suka: A można już zaczynać myśleć? Czy dopiero wtedy, gdy wszystko będzie na swoim miejscu?

gówno: I tak nikt tutaj nie rozumie, jak rozwinąć myśl. Jedyne, co możemy robić, to jak zawsze liczyć na formę.

tłuszcz: Tylko że forma jest treścią.

gówno: Też słyszałam tę sentencję od Aleksandrowicza1 Andrij Aleksandrowicz-Doczewski, były kierownik Katedry Scenografii w Narodowej Akademii Sztuk Pięknych i Architektury Ukrainy, główny scenograf Teatru Dramatycznego im. Franki w Kijowie 10 lat temu. Powtarzał to za każdym razem, gdy nie rozumiał, czego dotyczy projekt, który przynosiłam na zaliczenie. Forma to sztuczka, lub gówniany tłuszcz, wpływający w oczy i odwracający uwagę od braku myśli.

tłuszcz: Czy w ogóle możliwy jest brak treści lub jej skończona obecność?

suka: Ależ filozoficzne pytania, nie zesraj się tam. Może się połóż?

pies (wącha gówno).

ręce: Myśl jest jak ciecz, która staje się widoczna w ruchu: im silniejsze drgania wywołam, tym więcej rozprysków tej cieczy pozostaje na ściankach, uwidaczniając istniejącą formę.

księżniczka (popycha ściankę, z zewnątrz zaczynają docierać głosy, teraz głosy z wewnątrz i z zewnątrz mówią jednocześnie).

suka: Czyli jeżeli myśl nie jest zbyt obiecująca, lepiej jej nie ruszać, tylko podpisać umowę o własnej porażce, jak Y. Belorusets, i delektować się imponującą porażką lub tym, co z niej zostanie, i starać się nie być zbyt zręcznym w tej przyjemności.

ręce: (kolejny fragment frazy brzmi jednocześnie z tekstem suki).

Valentyna Petrova: …zestaw działań mających na celu świadomą porażkę i świadome niepowodzenie, a następnie, co najważniejsze, bardziej szczegółowe opowiedzenie o tematach, z którymi pracuję i wystawach zbiorowych, w których brałam udział…

tłuszcz: W 2020 roku na stypendium Gaude Polonia przeprowadziłam artist talk, podczas którego recenzowałam własną twórczość głosami różnych artystów i przypadkowych przechodniów.

gówno: Czy mówisz o porażce, która nie była planowana jako taka? Nikt z obecnych nic nie zrozumiał, długo po tym czułaś wstyd, a mimo to starasz się przypodobać innym. Czy myślisz, że cię usłyszą po ich zacytowaniu? Próbujesz wtrącić się w rozmowę, na którą nie jesteś gotowa? A potem usprawiedliwiać porażkę celowym zamiarem?

księżniczka: (cały czas patrzy na krew, nie słucha rozmowy).

skóra: Właśnie usunęli mi trzy zęby. Na ich miejscu została przyjemna pustka. Wydaje się, że tak miało być, że to miejsce nie powinno być zajęte. Próbuję dotknąć ręką wargi, natomiast czuję jedynie rękę. Rozpłakałam się, bo to przypomniało mi o czymś, co nie pozwala mi dotknąć siebie. Tak samo próbuję dotrzeć do czegoś wewnątrz siebie, jednak ten ruch utrudnia mi zdrętwiały policzek.

księżniczka: (patrząc na krew) Chcę, żeby moim dziełem zostały ofiary, które pozostaną po zderzeniu mojego pomysłu z rzeczywistością i jej ograniczeniami.

krew: (Krew nagle tryska przez dziurę w miejscu, gdzie księżniczka pchnęła ściankę. Wszystkich zmywa na zewnątrz. Niektórzy spadają na podłogę, inni wpadają na stojących na zewnątrz, tam jest bardzo jasno).

 

 

TROP 2

ręce (we krwi): Proponuję porozmawiać o projekcie, który jeszcze nie istnieje, aby pokazać mniej kontrolowany proces myślowy, a nie analizę przeszłych zamierzeń.

suka (plując skrzepem): Mniej kontrolowany? A ty nie zamierzasz uczestniczyć?

ręce: Spróbujmy opisać coś złożonego, coś z fabułą. Film lub spektakl.

suka: Film w spektaklu.

tłuszcz: Wspaniały pomysł.

ręce: Projekcja filmu w spektaklu, gdzie film jest głównym bohaterem.

suka (ziewa).

gówno: Oczywiście im bardziej złożona praca, tym głębszą i inteligentniejszą osobą będziesz się wydawać.

suka: A co najważniejsze, wolniejszą od kontroli.

tłuszcz: Czy kontrola jest czymś złym?

suka: W twoim przypadku na pewno.

 

TROP 3

krew: (krzepnie, tworząc przestrzeń pokoju, meble, przedmioty i jeszcze dwie postacie – Saszę i Katię. Zamiast jednej ze ścian pokoju – podwyższenie z widownią).

ręce: (Oprócz sypialni widzowie mogą zobaczyć kuchnię i łazienkę, w której Sasza teraz myje się przy otwartych drzwiach).

skóra: (Stąd wydobywa się para i oświetlenie wydaje się niebieskie w porównaniu z przyćmionym żółtym światłem w kuchni i jaskrawoczerwonym w sypialni. Akcja spektaklu jest bardzo powolna, wszystko dzieje się w czasie rzeczywistym. Postacie nie wykonują żadnych aktywnych akcji, pozostają w jednym mieście przez dłuższy czas, nic nie robiąc i jedynie tworząc obecność).

ręce: (Katia siedzi na dużym niezasłanym łóżku, ogląda coś na komputerze i włącza rzutnik).

księżniczka: Będą oglądać film o sobie i swoim ulubionym, najbezpieczniejszym miejscu na świecie.

ręce: Sasza i Katia są starymi przyjaciółmi, są też jedynymi bohaterami spektaklu i samego filmu, na który składają się głównie nagrania, które nakręcili podczas czterech wakacji na wyspie Dżaryłgacz w latach 2016, 2017, 2018 i 2020.

ręce: (Sasza kończy kąpiel pod prysznicem, wyciera się i kładzie obok Katii na łóżku, zgniata koc, robiąc z niego poduszkę. Katia włącza film).

księżniczka: Najpierw słychać bardzo głośny dźwięk wiatru uderzającego w mikrofon kamery.

suka: Przesłaniając wszystkie inne dźwięki i głosy, będzie słyszalny prawie przez cały czas. Nie będzie wtedy potrzeby jakoś usprawiedliwiać niestosowne repliki i dialogi, które można usłyszeć na nagraniach.

ręce: Ktoś kładzie kamerę na piasku, widać tylko morze. Bohaterowie rozbierają się, bardzo długo wchodzą do wody i znikają wśród fal. Znowu tylko morze.

tłuszcz: Ta scena trwa dość długo, wydaje się, że wyspa kręci o nich film.

księżniczka: Chcę, żeby w kadrze jednocześnie pojawił się jeleń, dwa łabędzie nieme, czarny delfin i meduza.

ręce: Na pierwszym planie jeleń powoli podchodzi do brzegu, pochyla się, pije morską wodę, jego uwagę na chwilę odwraca delfin – ten bawi się meduzą w wodzie, podpływając od dołu i podrzucając ją nosem do góry, niczym piłkę. Na trzecim planie przez cały kadr przelatują dwa łabędzie, niemal dotykając skrzydłami wody.

skóra: W tym momencie wiatr nagle chnie, słychać tylko szum łabędzich skrzydeł, podobny do szumu przelatującego śmigłowca, tyle że w dużym spowolnieniu, albo do dźwięku biczowania laską, które nie kończy się uderzeniem, natomiast powtarza się z tą samą siłą w równych odstępach czasu. Kiedy zwierzęta znikają z kadru, wiatr powraca.

Sasza: (wydaje słodki jęk z powodu tego, co zobaczył w tej scenie) Jezu! Zajebiste!

ręce: Wychodzą z wody, gdy światło przypomina już zachód słońca. Ubierają się, szykują kolację, idą po drewno na opał nieco dalej od brzegu, gdzie są jeszcze suche oliwki.

skóra: Długie kolce naciskają i przebijają miękkie, elastyczne części ciała, pozostawiając zadrapania w miejscach, gdzie temu przeszkadzają kości. Budzi to w nas zapał łowiecki, z którym zanurzamy się jeszcze głębiej w gęstwinę krzaka w poszukiwaniu gałęzi nadających się na kolację.

suka: Nagle uwagę operatora przykuwa jakiś ruch w pobliżu naszego namiotu. Od brzegu w naszą stronę powoli biegnie pies. Zaniepokoiło mnie to, ponieważ na wyspie nie spotkasz bezpańskich psów. Zaraz za nim pojawia się postać kobiety goniącej tego psa, jest to Alevtyna Kakhidze 1 Chodzi o performance Alevtyny Kakhidze, w którym artystka w momencie trudnego stanu wewnętrznego podążała za bezdomnym psem..

Katia (wydaje słodki jęk z powodu tego, co zobaczyła w tej scenie).

pies (wącha i szybko zjada małe gówienko).

suka: Pies próbuje trochę oderwać się od Alevtyny, dlatego nie zostaje długo przy żadnym interesującym miejscu. Przyciąga go coś za tymi krzakami, pies podchodzi i znajduje tam kamerę, po czym sprawdza jej zapach. Niedaleko Oksana Kozmina, która w tym czasie uprawiała seks z Wasią, zaczyna płakać1 Chodzi o wspomnienia Oksany Kozminy: „…Przypomniałam sobie, jak uprawialiśmy z Wasią seks pod drzewami na brzegu rzeki, a niedaleko było szczenię. Przyszło za nami z kempingu. Filmowaliśmy siebie, a piesek trącał noskiem kamerę w telefonie. Rozpłakałam się, ponieważ bycie tak blisko kogoś bardzo boli”..

 

 

TROP 4

ręce: (Sasza zatrzymuje film i pyta).

Sasza: Będziesz jarać?

Katia: Dawaj.

ręce: Przenoszą się do kuchni. Najpierw Sasza długo wyciera blat stołu, potem bardzo ostrożnie zakłada sitko i zaciąga się z całkowicie białego bonga. Biorą po kilka buchów, Sasza zaczyna mieszać sobie koktajl z kilku soków i wódki.

skóra: Do pokoju wchodzi łaskotliwy zapach. Dym wpada w wiązkę rzutnika, chmura dotyka zastygłej we łzach twarzy Oksany.

Katia: Kiedy mi zaproponowano napisać ten tekst, najpierw przeczytałam manifesty ukraińskich artystek, które już są na stronie. A kiedy wycierałeś blat, przypomniałam sobie obserwację Oksany Hnylytskiej o wewnętrznym dyktatorze, który zamyka jej szampon i zmusza do witania się z sąsiadami. Myślę, że mój dyktator coraz częściej zabrania mi zamykania szamponu i witania się z sąsiadami, aby stworzyć iluzję wolności wyboru dla reszty moich wewnętrznych mieszkańców. I pozwala na to, kiedy tego potrzebuje.

Sasza: Lol, no co ty, nie wiesz, która Oksana właśnie ci wyszorowała stół i sitko? Zanim obejrzymy film, ona tobie jeszcze podłogę umyje i posadzi pomidory.

ręce: (Sasza ma na myśli swoją matkę Oksanę, która największą satysfakcję znajduje w obowiązkach domowych).

Sasza: Zdarza ci się, że jesteś sama, ale czujesz się tak, jak teraz, gdy wszyscy ludzie patrzą na ciebie z widowni?

Katia: Dość często.

Sasza: I co wtedy robisz?

Katia: Staram się nie zdradzać, że na mnie patrzą (wyimaginowani widzowie). Staram się robić to, co zwykle, ale wszystko przychodzi z wysiłkiem. Próbuję sobie przypomnieć, jak normalnie się poruszam, ale to się nie udaje – wszystko wygląda jak symulacja. Próbując wyplątać się z tej symulacji, zupełnie przestaję rozumieć, co robię i że na mnie patrzą. Zostaję wtedy sama i czuję coś takiego, jak opisywała Vlada (Ralko). „Dzieło artysty staje się możliwe jedynie jak pobudzenie w uroczystości uśpionego rutyną życia”. Wybaczam sobie symulację, zapominam o sobie i o publiczności i celebruję każdy ruch.

Sasza: Przypomina medytację.

ręce: Przez jakiś czas siedzą w kuchni. Wracają do oglądania filmu. W nim zapada już zmierzch, powietrze zaczyna rozmywać kształty i migotać. Światło ogniska sprawia wrażenie, jakby cały czas poruszało obiektami.

skóra: Czosnek, który siekam do bakłażanów, przestaje kończyć się w miejscu, w którym zaczyna się mój palec. Jego zapach sprawia, że obraz jest bardzo ostry. Kontury mnożą się i przebijają. Wszystkie działania i ruchy stają się tak intensywne, że pęka skóra. Spojrzenie z całych sił stara się przylgnąć do obrazu, przez ten wysiłek oczy wysuwają się z oczodołów i padają w piasek razem z innymi kawałkami naszych ciał.

ręce: Przekształcają się w coś innego, ale wciąż znajomego.

księżniczka: Przypominamy psów wojowników z „Psów wojowników” (2002) Neila Marshalla.

suka: Ale obie jesteśmy samicami z długimi, owłosionymi piersiami. Od wewnątrz wydaje się, że rodzimy się wstecz, we własne matki, jakbyśmy znów się stały nimi.

tłuszcz: Opis procesu tej przemiany znalazłam u Vlady Ralko: „zupełnie inna intensywność obecności występuje jak specyficzne odrętwienie, zmieszana koncentracja, jak ciągłość widzenia z kątem otwartym w okrąg, kiedy widzisz wszystko, łącznie z własnymi plecami, gdzie całe twoje ciało zamienia się w widzenie. Widzeniem są przesiąknięte płuca, nerki i żebra – anatomia czujności, kiedy obserwuję swoje własne działania jak cudze, słucham własnego głosu, który utrzymuje myśl, dopóki wydaje się obcym, komponuję własny ład, dokonując „przekładu miłego obcego na znienawidzone własne”.

księżniczka: Chyba już kogoś zabiłam lub zjadłam. Czuję na sobie krew. Może to moja krew, ale mam ją również w ustach. A może to pozostałości poprzedniego ciała.

skóra: Kiedy próbuję zobaczyć, proces ten bardziej podobny do przypominania. To jak garść robaków w głowie: krzyżują się, połykają, błyszczą i tym blaskiem przylegają do części obrazu lub uczuć. A moim zadaniem jest te poruszające się refleksje skomponować we wspomnienie.

księżniczka: Pragnienie widzieć całą noc staje się tak silne, że staje się samą nocą.

ręce: Gdziekolwiek się poruszali, wydawało się, że ruch zawsze zmierzał do centrum pożądania, do środka samej nocy. Trudno więc stwierdzić, czy w ogóle się poruszają.

księżniczka: Wiem, że są granice, które są cały czas naruszane po obu stronach. Ale żeby pozostać całością, muszę pilnować tych granic. Jednak niby przeszkadza mi to, że nie mogę zasnąć ani się obudzić. To tak, jakbym śniła i widziała, co dzieje się w rzeczywistości, ale jednocześnie śnię, również naprawdę, i nie umiem odróżnić jednego od drugiego. Wspinam się na dach jakiejś wieży lub latarni morskiej. Wydaje się, że wokół jest wielu ludzi, wszyscy patrzymy na grzyba atomowego. Mam ochotę zapytać ludzi, czy widzą to samo, bo nie jestem pewna, czy to nie sen. Wtedy jakoś rozumiem, że ten grzyb jednak pochodzi ze snu, ale teraz widzę go w rzeczywistości. To ogromny hologram przedstawiający performera Aarona Tichenora. Wita cały świat „Hello Bitch”, prosi operatora, aby potrzymał mu torebkę i na ogromnych obcasach wskakuje na tę latarnię morską.

skóra: Wyczuwa się ostry zapach siarki. Znajdujemy siebie w tym samym miejscu, w którym się zgubiliśmy – tuż obok kawałków własnych ciał, których pozbyłyśmy się wieczorem. Już zaczęły łapać różowe światło i stawać się częścią żarłocznego świtu. Ze swędzącego zapalenia na końcu morza wymyka się czerwona szczelina słońca. Ściska wszystkie uczucia naraz. Z braku tlenu padamy na piasek i rozlewamy się niczym poranne światło. Przestałyśmy być całością, gdy słońce stało się już kręgiem, i tarłyśmy się  erygowaną resztką naszego spojrzenia o błyszczące dno leżących obok własnych oczu.

tłuszcz: W południe w tym miejscu wyspa utworzyła jedno ze swoich rozkosznych pachnących bagien, które już zaczęły kolonizować purpurowe bakterie siarkowe. Dzięki temu bagna mają różowo-pomarańczowy kolor.

ręce: Film się skończył. Sasza i Katia siedzą przez chwilę w milczeniu. Słychać, jak Sasza popija koktajl.

Sasza: Ale ten moment z jeleniem… mmm.

ręce: Dom lekko się wzdryga, ponieważ w pobliżu wylatuje pocisk obrony przeciwlotniczej.

Katia: Chciałabym urodzić coś, co zniszczy świat.

Sasza: Coś na tyle pięknego?… Często myślę o rakietach jak o czymś, co leci do mnie z kosmosu, jak o przeznaczeniu. Zastygam w radosnym, podekscytowanym oczekiwaniu niczym jaskiniowiec.

Katia: Spodziewam się, że właśnie teraz w nas uderzy rakieta. Ale to się nigdy nie zdarza i teraz też się nie zdarzy.

suka: Ponieważ jest to zbyt skomplikowane i drogie w produkcji, a my mamy ograniczony budżet.

Sasza: Jednak może trafić, ale nie wtedy, kiedy tego potrzebujesz.

Katia: Chyba że prześlesz współrzędne.

Sasza: I co byś im powiedziała?

Katia: Że już nie mogę sobie ufać.


 

ЗАМІСТЬ МАНІФЕСТУ

 

Тексти постійно вимагають якогось визнання. Марного, невротичного визнання.
Тексту потрібно спертися на край якої-небудь дірки, або прилетіти на бомбі, сам по собі він не може встояти при цьому він хоче відразу подолати дірку, пройти її наскрізь або вивернути, зупинити бомбу, відволікти її на себе.
Текст потребує покарання.
Текст хоче висікти мене в тебе на очах з таким звуком, що застрягає в грудях.
Найбільше мені бридко від того, що зараз я ненавиджу себе так само, як і в січні. Я вирішила, що тепер моя ненависть до себе буде радикальною, але вона така сама жалюгідна.
Зараз цю кімнату знудить мною.
(З нотатки, 25 квітня 2022. Переклад з російської, публікується без змін).

 

Я б хотіла розповісти про свою практику з тіла брудної злої собаки, яка говорить риком і виділеннями. Я старанно чемна з усіма в повсякденному житті, але мрію образити хоч когось своїм мистецтвом, нагавкати, обісцяти. Поки що, це тільки мрії, бо до цих пір мені вдавалося обісцяти тільки себе, до того ж так, щоб не бачили ті, кого це може обурити чи хоча б збудити.

Думка з’являється, як суперечка між внутрішніми органами, складається з багатьох голосів та рухів. Щоб видобути її в текст, мені треба взяти під контроль ці голоси, дати їм імена і місце.

 

Дійові особи:

кров — бунтар, рухає простір
жир — запливає, заспокоює
руки — намагається бачити загальну картину, відповідальна
собака — нюхає
шкіра — відповідальна за почуття
принцеса — має непереборне бажання
сука — сука
гівно — перетворює все на гівно

Дія відбувається іноді, мов з утроби, чутно вібрації та голоси ззовні.

 

 

ЗАЦЕПКА 1

руки: На кого ми ще чекаємо?(рухаються в повітрі, не помічаючи, як намагаються  вхопитись за те, про що мова)

сука: А вже можна починати думати? Або тільки, коли все буде на місці?

гівно: Все одно тут ніхто не розуміє, як рухати думку. Все, що ми можемо — це розраховувати на форму, як завжди.

жир: Але форма і є зміст.

гівно: Я теж чула цю мудрість від Александровича[1] 1 Андрій Александрович Дочевський екс-голова кафедри сценографії в НАОМА, головний художник театру Франка 10 років тому. Він повторював це кожен раз, коли не розумів, про що взагалі йдеться в проекті, який я приносила на залік. Форма — це фокус, або гівняний жир, запливаючий в очі та відволікаючий від відсутності думки.

жир: Чи взагалі можлива відсутність змісту чи якийсь кінцева його присутність?

сука: Піздєц філософські питання, ти дивись не перенапряжись. А може приляг?

собака (нюхає гівно).

руки: Думка, як рідина, що стає видимою у русі: чим сильніше коливання я провокую, тим більше бризків цієї рідини залишаються на стінках, проявляючи форму, яка вже існує.

принцеса (штовхає стінку, зовні стає чутно голоси, тепер голоси зсередини та ззовні говорять одночасно).

сука: Тобто, якщо думка в перспективі не дуже, краще її не рухати, а підписати договір про власну невдачу, як у Є. Беларусец, та насолоджуватись грандіозним провалом, або тим, що від нього залишиться, та намагатися не бути занадто зграбним в цій насолоді.

руки (наступний уривок фрази звучить одночасно з текстом суки).

Валентина Петрова: …сукупність дій, що спрямовані на усвідомлену невдачу і на усвідомлений неуспіх, а потім, головне, детальніше розповісти про теми, з якими я працюю і колективні виставки, в яких брала участь…

жир: У 2020 році під час стипендії Gaude Polonia я робила artist talk, де розглядала свою творчість голосами різних художників та випадкових перехожих.

гівно: Це ти про провал, який таким не планувався?Ніхто з присутніх нічого не зрозумів, тобі ще дуже довго було соромно, але все ж ти все ще намагаєшся сподобатись іншим. Думаєш, тебе почують після того, як ти їх процитуєш? Намагаєшся влізти в розмову, до якої не готова? А потім виправдовуватись провалом як наміром?

принцеса (увесь час дивиться на кров, не слухає розмову).

шкіра: Мені тільки що видалили три зуба. Приємна порожнеча на їхньому місці. Здається, так і мало бути, що це місце мало бути не зайнятим. Я намагаюся торкнутися рукою губи, але торкаюсь тільки руки. Я розплакалася, бо це нагадало щось, що заважає мені торкнутися себе. Так я намагаюся дістатися чогось всередині себе, але моєму руху до центру перешкоджає оніміла щока.

принцеса: (дивлячись на кров) Я хочу, щоб моїм твором ставали жертви, які залишаться після зіткнення моєї ідеї з реальностью і її умовами.

кров: (Кров раптом напором пробиває діру в тому місці, де принцеса штовхала стінку. Всіх виносить назовані. Дехто вдаряється о підлогу інші врізаються в тих, хто стояв ззовні, там дуже яскраво).

 

ЗАЦЕПКА 2

руки (в крові): Я пропоную поговорити про проект, якого ще не існує, щоб показати менш контрольваний процес думки, а не аналіз минулих намірів.

сука (спльовуючи десь ковток крові): Меньш контрольований? А ти, що не будеш приймати участь?

руки: Спробуємо описати щось складне, щось з сюжетом. Фільм або виставу

сука: Фільм у виставі.

жир: Чудова ідея.

руки: Показ фільму всередині вистави, де фільм є головний героєм.

сука (позіхає).

гівно: Звичайно, чим складніше твір, тим більш глибокою і розумною особистістю ти виглядатимеш.

сука: А головне — більш вільною від контролю.

жир: Хіба контроль, то щось погане?

сука: Для тебе — так.

 

ЗАЦЕПКА 3

кров: (згортається, утворюючи простір кімнати, меблі, предмети та ще двох дійових осіб — Сашу та Катю. Замість однієї з кімнатних стін — трибуна з глядачами).

руки: (Крім спальні глядачам відкривається вид в кухню та ванну кімнату, де зараз миється Саша з відчиненими дверима).

шкіра: (Звідти йде пар та світло, яке здається синім порівняно з тусклим жовтим світлом на кухні та яскраво червоним у спальні. Рух вистави дуже повільний, все відбувається в реальному часі. Герої не мають взагалі активних дій, подовгу залишаються на одному місті нічого не роблячи та утворюючи лише присутність).

руки: (Катя сидить на великому не заправленому ліжку, дивиться щось на комп’ютері та вмикає проектор).

принцеса: Вони будуть дивитися фільм про себе та про своє улюблене найбільш безпечне місце у світі.

руки: Саша і Катя давні друзі, вони єдині герої вистави та самого фільму, що в основному складається з документальних відео, які вони зняли під час чотирьох відпочинків на острові Джарилгач у 2016, 2017, 2018 та у 2020 роках.

руки: (Саша закінчує митися в душі, витирається та лягає на ліжко поруч із Катею, зминає ковдру, утворюючи з неї подушку. Катя вмикає фільм).

принцеса: Спочатку з’являється дуже гучний звук вітру, що б’є по мікрофону в камері.

сука: Заглушаючи всі інші звуки й голоси, він буде таким майже весь час. Тоді не треба буде якось виправдовувати недоречні фрази й діалоги, що чутно на записах.

руки: Хтось кладе камеру в пісок, видно лише море. Герої роздягаються, дуже довго заходять у воду, та ховаються у хвилях. Знов лише море.

жир: Ця сцена триває доволі довго, відчуття ніби острів знімає про них фільм.

принцеса: Я хочу, щоб тепер в кадр одночасно увійшли олень, два лебедя шипуна,  чорний дельфін та медуза.

руки: На першому плані олень поволі підходить до берега, нахиляється, п’є морську воду, не на довго відволікається на дельфіна на другому плані він грається медузою в воді, підпливаючи знизу та підкидаючи її носом як м’яч. На третьому плані через весь кадр два лебедя пролітають повз, майже торкаються крилами води.

шкіра: У цей момент вітер різко стихає, чутно тільки звук від крил лебедів, він схожий на звук лопастей гвинтокрилу, але такий якби його максимально уповільнити, або на звук порки тростиною без удару в кінці, який повторюється з однаковою силою та інтервалом. Коли тварини зникають з кадру, вітер повертається.

Саша: (видає солодкій стогін від побаченого в цій сцені) Боже! Пиздец!

руки: Вони виходять з води, коли світло вже схоже на захід. Одягаються, готуються до вечері, йдуть за дровами. Трохи далі від берега, де ще залишилися сухі маслинки.

шкіра: Довгі колючки тиснуть й проколюють м’які, пружні частини тіла, лишаючи подряпини там, де заважає кістка. Від того в нас прокидається мисливський азарт, з яким ми ще глибше занурюємося в середину куща, полюючи на придатні для вечері гілки.

сука: Раптом увагу оператора превертає якийсь рух біля нашого намету. З берега до нас повільно біжить собака. Це насторожило мене, бо бродячих собак не зустрінеш на острові. Одразу за ним з’являється фігура жінки, що переслідує того пса, це — Алевтина Кахідзе1 Йдеться про перформенс Алевтини Кахідзе, в якому художниця пішла за бродячим собакою в мить складного внутрішнього стану..

Катя (видає солодкий стогін від побаченого в цій сцені).

собака (нюхає та швидко з’їдає маленьке гівно).

сука: Собака намагається трохи відірватись від Алевтини. Так, що не затримується на довго біля жодного цікавого місця. Її приваблює щось за тими кущами, вона наближається і знаходить там камеру та поки вивчає її запах. Поруч Оксана Козьміна, яка мала секс з Васьою в цей час, починає плакати1 Йдеться про спогад Оксани Козміної: “…я вспоминала, как мы с Васей занимались сексом под деревьями на берегу реки, и рядом был щенок. Он пришел с нами с туристической базы. Мы снимали себя, а щенок тыкался мордой в камеру телефона. И я заплакала. Потому что это очень больно – быть настолько близко с кем-то.”.

 

ЗАЦЕПКА 4

руки: (Саша зупиняє фільм та питає)

Саша: Будешь хапать?

Катя: Давай.

руки: Вони переміщаються в кухню. Спочатку Саша довго витирає поверхню столу, далі дуже ретельно заправляє ковпак, витягує повністю білу банку. Вони опускають десь по парі, Саша починає змішувати собі коктейль з декількох соків і горілки.

шкіра: В кімнату входить лоскітливий запах. Дим потрапляє в луч проектора, хмара торкається застиглого у плачі обличчя Оксани.

Катя: Когда мне предложили написать этот текст: я сначала прочитала манифесты укр. художниц: которые уже есть на сайте. И когда ты вытирал стол, вспомнила наблюдение Ксюши Гнилицкой про внутреннего диктатора, который закрывает за нее шампунь и заставляет здороваться с соседями. Думаю то, что мой диктатор чаще запрещает мне закрывать шампунь и здороваться с соседями, чтобы создать иллюзию свободы выбора для остальных моих внутренних жителей. И разрешает, когда ему это нужно.

Саша: Тю, ти шо не знаешь, что это за Оксана сейчас тут стол ебашила тебе и колпак? Сейчас фильм досмотрим, она тебе еще полы помоет и помидорки посадит.

руки: (Саша має на увазі свою матір Оксану, яка більшу частину втіхи знаходить в домашніх справах).

Саша: У тебя бывает, когда ты наедине и чувствуешь себя, как сейчас, когда на тебя смотрят все эти люди с трибуны.

Катя: Довольно часто.

Саша: И что ты тогда делаешь,

Катя: Пытаюсь не выдавать того, что на меня смотрят (воображаемые зрители). Пытаюсь делать то, что обычно, но все получается с усилием. Пытаюсь вспомнить, как я двигаюсь обычно, но ничего не получается, — все выглядит как симуляция. Пробуя выпутаться из этой симуляции, вообще перестаю понимать, что я делаю и что на меня смотрят. Тогда остаюсь одна и чувствую что-то вроде того, о чем писала Влада (Ралко). „Діло художника уможливлюється лише як збудження приспаного рутиною життя в урочистості”. Прощаю себя за симуляцию, забываю про себя и зрителей и торжествую каждое движение.

Саша: Похоже на медитацию.

руки: Посидів ще якийсь час в кухні. Вони повертаються до перегляду. У фільмі вже сутінки, повітря починає розхитувати контури та мерехтіти. Світло від полум’я весь час ніби переміщує об’єкти.

шкіра: Часник, який я нарізаю для баклажанів перестає закінчуватись там, де починається мій палець. Його запах робить зображення дуже гострим. Контури розмножуються і проколюють один одного. Всі дії та рухи накаляються так, що аж лопається шкіра. Погляд намагається з усіх сил зачепитися за зображення, від цього зусилля очі вислизають з орбіт та падають у пісок разом з іншими шматками наших тіл.

руки: Вони перетворюються на щось інше, але все ще знайоме.

принцеса: Ми схожі на псів-воїнів з фільму „Пси воїни” (2002) Ніла Маршалла.

Сука: Але ми обидві самиці з довгими пухнастими грудьми. Зсередини здається, що ми народжуємося назад, у власних мам, ніби знов стаємо ними.

жир: Опис процесу цього перетворення я знайшла у Влади Ралко: „геть інакша інтенсивність присутності виступає наче специфічна загальмованість, розгублена зосередженість, як тяглість бачення з кутом, розкритим у коло, коли бачиш усе включно з власною спиною, де на бачення перетворюється все твоє тіло. Видивом просякнуті легені, нирки та ребра – анатомія пильності, коли спостерігаю за власними діями, наче за кимось іншим, слухаю власний голос, що утримує думку, доки видається чужим, компоную свій лад, роблячи “переклад любого чужого на ненависне рідне”.

принцеса: Здається, я вже когось вбила чи з’їла. Відчуваю на собі кров. Може це і моя кров, але вона і в роті є. А може це залишки попереднього тіла.

шкіра: Коли я намагаюсь побачити, цей процес більше схожий на згадування. Ніби в голові жменя черв’яків: вони перехрещуються, ковтають, блищать і цим блиском чіпляють частини зображення, або почуття. І моя задача скласти ці рухомі відблиски в спогад.

принцеса: Бажання бачити всю ніч стає настільки сильним, що стає самою ніччю.

руки: Куди б вони не рухались, здавалося, що рух завжди в центр бажання, в центр самої ночі. Тож важко сказати, чи рухаються вони взагалі.

принцеса: Я знаю, що є кордони, які весь час порушуються з обох боків. Та щоб залишитись цілою, я маю пильнувати ці кордони. Але мені ніби заважає, те що я не можу заснути та від того й прокинутись також. Я ніби сплю та бачу, що відбувається насправді, але в той самий момент бачу сон, так само насправді, і не можу відрізнити одне від одного. Я видираюся на дах якоїсь вежі чи маяку. Здається навколо багато людей, всі ми дивимось на атомний гриб. У мене виникає бажання запитати людей, чи бачать вони те саме, бо я не впевнена, що це не сон. Потім якось розумію, що цей гриб все-таки зі сну, але тепер можу бачити його насправді. Це величезна голограма перформера на ім’я Aaron Tichenor. Він вітається з усім світом “Hello Bitch” просить оператора потримати його сумочку, та на величезних підборах застрибуэ на цей маяк.

шкіра: Стоїть гострий запах сірки. Ми знаходимо себе на тому самому місті, де загубилися прямо біля шматків власних тіл, яких позбулися ввечері. Вони вже почали чіпляти рожеве світло та перетворюватися на частину ненажерливого світанку.  З зудячого запалення в кінці моря вилізлє червона щилина сонця. Вона стискає всі почуття одночасно. Від нестачі кисню ми впали на пісок та ніби розлились так само, як це ранкове світло. Ми перестали бути цілим, коли сонце вже стало колом, та ерогованим залишком погляду терлися об блискуче дно власних очей, що лежали недалеко.

жир: Опівдні на цьому місті острів створив одне зі своїх розкішних пахучих боліт, які вже почали колонізувати пурпурові сіркобактерії. Від цього болота набувають рожево-поморанчевого кольору.

руки: Фільм закінчився. Саша з Катєю якийсь час сидять в тиші. Чутно, як Саша сьорбає коктейль.

Саша: Но этот момент с оленем… ммм.

руки: Дом трохи здригається від вильоту ппо.

Катя: Я б хотіла народити те, що знищить світ.

Саша: Что-то настолько прекрасное?… Я часто думаю про ракеты как про то, что летит ко мне из космоса фатум. Замираю в таком радостном возбужденном ожидании, как пещерный человек.

Катя: Я жду, что ракета попадет в нас прямо сейчас. Но этого никогда не происходит, и сейчас тоже не произойдёт.

сука: Потому что это слишком сложно и дорого в продакшене, а постановка бюджетная.

Саша: Но может и попасть, просто не в тот момент, который тебе нужен.

Катя: Разве, если дать наводку.

Саша: И что бы ты им сказала?

Катя: Что я больше не могу себе доверять.


Publikowana praca jest częścią wystawy Secondary Archive: Women Artists in War
Galeria Labirynt, Lublin
18.05.2024–18.08.2024
artystki UA: Katya Buchatska, Katya Libkind, Lucy Ivanova, Olha Marusyn, Anna Ivchenko, Inga Levi, Daria Molokoiedova, Marharyta Polovinko, Dasha Chechushkova, Olia Yeriemieieva, Sana Shahmuradova Tanska, Yuliia Danylevska, Kateryna Aliinyk, Viktoriia Rozentsveih, Karina Synytsia
artystki PL: Magdalena Franczak, Katarzyna Kozyra, Małgorzata Pawlak, Ewa Zarzycka, Marta Zgierska
zespół kuratorski: Alya Segal, Waldemar Tatarczuk
partnerzy: Galeria Artsvit w Ukrainie, Fundacja Katarzyny Kozyry


Katya Libkind. rodziła się we Władywostoku w 1991 roku. Mieszka i pracuje w Kijowie. Multidyscyplinarna artystka wizualna. Zajmuje się podświadomością, seksualnością, ludobójczą wojną rozpętaną przez Rosję w Ukrainie, śmiercią i obiegiem kultury w grupach twórczych oraz instytucjach. Materią jej sztuki są też zjawiska wypchnięte na margines, poddawane procedurom ugrzeczniania albo wręcz odrzucone. Pozostaje ekstatyczna i niepokorna, jej rozpoznania dotyczące obiegu wartości trafiają w sedno nieprzepracowanych kompromisów społecznych.
instagram: katyalibkind